Біля 1500 років до н. е. на території України з'явилися кочові племена. Одним з них були кіммерійці (IX—VII ст. до н. е.), про яких залишилася згадка у писемних джерелах. Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під назвою «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський півострів де вони мали укріпленні городища. Їхнім основним заняттям були військові походи. Вони одними з перших освоїли технологію виготовлення заліза. Вважається, що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.

Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. до н. е. завоювали кіммерійців і витіснили їх з українських степів. У Криму Скіфи мирно асимілювалися з таврами, які жили тут з I тис. н. е. Таври займалися скотарством, землеробством та рибальством. Скіфи утворили централізовану державу і контролювали регіон приблизно до 200 року до н. е. Розрізняють скіфів-землеробів та скіфів-скотарів, з останніх виділяють царських скіфів, які панували над іншими збираючи з інших данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворюється перше державне об'єднання відоме під назвою «царство Атея». Скіфи мали досить тісний зв'язок з грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї

Скіфів підбили групи кочівників, яких називали Сармати у III ст. до н. е. Це був союз споріднених племен, які часто ворогували поміж собою. Значну роль в житті сарматів відігравали жінки. Вони займалися скотарством й торгівлею. Досить довго Сармати воювали з Римом.

З кінця 5 до початку 3 тисячолітя до н. е. в Україні тривала доба енеоліту, що позначилась впровадженням мідних знарядь праці. Стала виразнішою господарча спеціалізація природно кліматичних зон: скотарство у степу, землеробство у лісостепу і мисливство у лісовій смузі.

Центральною археологічною культурою на території України енеолітичного періоду була лісостепова Трипільська культура (4000—2100 до н. е.). Її носії будували протоміста, мали гончарські печі та власну знакову систему, тобто були близькі до створення власної цивілізації. Однак цьому завадив екстенсивний характер землеробства, який розпорошив сили трипільців. Занепад Трипільської культури позначився консолідацією скотарів і появою Ямної культури (2800—2300 до н. е.) бронзового віку, у носіях якої вчені вбачають аріїв, індоєвропейців. Вони охоплювали територію від Криму до Київського Полісся. На базі цієї культури у Південно-Східній Україні виникає Катакомбна культура (2300—1300 до н. е.), носії якої перебували у контактах з землеробською Культурою шнуркової кераміки (2300—1700 до н. е.), що займала територію Північно-Західної України. Після XVII століття до н. е. Катакомбну культуру заступила Зрубна культура (1700—1300 до н. е.), яка асоціюється з іраномовними племенами скотарів, а Культуру шнуркової кераміки на теренах України витіснила Тшинецька культура (1700—1200 до н. е.), яку пов'язують із праслов'янсько-балтською спільністю землеробів.

На XII—X століття до н. е. територія України залишалася розділеною між різними культурними спільностями. Північні ліси на заході займали праслов'яни, а на сході — прафіноугри; у лісостепу мешкали фрако-іллірійські, а у степу — північноіранські племена.

Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тисяч років тому. Заселення відбувалося з заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тисяч років тому. У середньому палеоліті, так звану мустьєрську добу, що тривала 100—35 тисяч років тому, територію України займали неандертальці[6]. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: гюнцького, міндельського, ріського і вюрмського , які формували природні зони України: тундру, лісостеп і степ.
Люди сучасного типу, Homo sapiens або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тисяч років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців. Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли біля 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи. Серед них особливо виділяють природний останець Кам'яна Могила, який став культовим центром кроманьйонців степової зони.

Понад 10 тисяч років тому відбувся перехід від палеоліту до мезоліту, який співпав із таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління сприяло збільшенню кількості населення. Проте криза привласнюючого мезолітичного господарства поступово змусила людей приступити до відтворюючих форм: землеробства і скотарства. Це сприяло винаходу кераміки. Наступила нова доба неоліту, яка тривала протягом 6—4 тисячоліття до н. е. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися, переважно, через Балканський півострів і Подунав'я.

Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х-ХІІІ ст. воно вживалося у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля офіційно іменувалася з першої третини ХV ст. Руським воєводством.
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осідків, у першій половині ХІV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживалося Константинополем для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті ХІV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).
На західноєвропейських географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. — також Roxolania).

Паралельно у внутрішньому вжитку з ХVІ ст., а особливо після Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім всього українського простору.
Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку ХХ століття за часів УНР